Микола Платонович Бажан (09.10.1904 - 23.11.1983)

     Народився Микола Платонович 9 жовтня 1904 року в місті Кам'янці-Подільському, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Його батько, Платон Артемович Бажан, був військовим топографом.
У 1923 році, після закінчення Уманського кооперативного технікуму, переїжджає до Києва, де навчається спочатку в кооперативному інституті, а потім в інституті зовнішніх відносин.
     Перший вірш Бажана було опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів», який вийшов у світ в 1923 році в Києві. У 1926 році в Харкові виходить перша книга поета — «Сімнадцятий патруль», присвячена героїці громадянської війни.
     Поступово Бажан формує свій власний експресіоністічно-бароково-романтичний стиль і охоплює широке коло тем української історії та сьогодення. Його твори «Будівлі» (1924), «Гетто в Умані» (1928), «Розмова сердець», «Дорога» (1930) стали сенсацією в українській літературі того часу. Велика історична поема «Сліпці» вважається творчою вершиною Миколи Бажана.
     Талановитий поет привернув увагу радянської влади. Його творчість починає засуджуватися в літературних журналах, періодичній пресі. Наприклад, у виданні «Червоний шлях» у 1934 році говорилося:
         «Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломного пункту в своїй творчості».
Протистояння з владою поет не витримав.
     У середині 1930-х років відбувається такий бажаний для більшовиків перелом у творчості М. П. Бажана. Спочатку він багато займається перекладами, а трохи пізніше головною темою його творчості стає прославляння соціалістичного будівництва і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х років повні лестощів і вихваляння радянському ладу і його вождям («Товариш стоїть в зореноснім Кремлі» (1932), поема-трилогія про Кірова «Безсмертя» (1935–1937), поема «Клич вождя» (1939)).
     У 1940 році М. П. Бажан вступає у ВКП(б). Свою літературну діяльність до кінця життя він буде поєднувати з активною державної та громадською роботою.
     У період радянсько-німецької війни — у діючій армії, був редактором газети «За Радянську Україну». Широкої популярності набув його вірш «Клятва» (1941). У 1942 році пише поему «Данило Галицький». У 1943 році публікує книгу «Сталінградський зошит» (Сталінська премія, 1946), а в 1948 році — цикл «Англійські враження» (Сталінська премія, 1949). У книзі «Біля Спаської вежі» (1952) оспівав віковічну дружбу російського та українського народів.
     У 1960—1970-х роках продовжував активну літературну діяльність. З друку виходять його збірки «Італійські зустрічі» (1961), «Чотири розповіді про надію» (1967), «Уманські спогади» (1972), поеми «Політ крізь бурю» (1964) та «Нічні роздуми старого майстра» (1976).
Автор літературно-критичних творів «Дружба народів — дружба літератур» (1954), «Люди, книги, дати» (1962).
     У 1953–1959 роках — голова правління Спілки письменників України. Під час хрущовської відлиги 2 липня 1956 порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників В.Бобинського, Г.Епіка, І.Кириленка, О.Слісаренка, Д.Гофштейна, І.Кулика,М.Куліша, О.Влизька, Д.Загула, С.Пилипенка,В. Чечвянського, Б.Антоненка-Давидовича[2]. У 1957–1983 роках — головний редактор Головної редакції Української Радянської Енциклопедії. За ініціативою і під керівництвом М. П. Бажана видана Українська Радянська Енциклопедія в 17-ти (1959–1965) і 12-ти (1977–1985) томах, «Історія українського мистецтва» (томи 1-6, 1966–1968), «Шевченківський словник» (1978). Один з авторів гімну УРСР та перекладу на українську мову гімну СРСР.
     Жив Микола Платонович у Києві. Помер 23 листопада 1983 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.