Дзвін гетьмана Івана Мазепи

Я
велет дзвін 
мої стугніння 
ніби сяйні гала 
сягали гей сягали 
далекомревних гін 
і сатанів москвин 
Петро шалений цар 
що я Мазепин дар 
а в покомунені часи 
як в Україноньці-Русі 
біди спізнали храми всі 
мене відступники й убивці 
турнули так неначе з небесі 
з білющої дохмарньої дзвіниці 
Тепер я експонат в дворі музею 
де мліє зелен-сад де кам’яні баби 
прибились аж до нас із давньої доби 
й нудьгують в закуткові цілою сім’єю 
Я тут собі мовчу немов ховаю таємницю 
в самому серці розпреславної Полтави
Одначе я ще марю я ще мрію про Дзвіницю
зоревоздвижної земної Української Держави.