Ламброс і Маруліца
Грецька народна казка
На околиці міста в маленькій хатині жили чоловік та жінка з двома дітьми — Ламбросом іа Маруліцою.
Якось, коли стояли морози, мати й каже дітям:
— Любі мої, наш батько дуже хворий, а топити в хаті нічим. Підіть у ліс і нарубайте дров, бо я не можу залишити батька.
Діти взяли мотузку, сокиру й подались до лісу. Та незабаром пішов такий сніг, що вони збилися з дороги. Першою це збагнула Маруліца.
— Де ми? — спитала вона,— Я не бачу дороги.
— Ось вона,— відказує Ламброс,— тільки снігом прикидана. Пройдімо ще трохи — і ти побачиш, що ми правильно йдемо.
Ішли вони, йшли, коли бачать — щось на снігу ворушиться. Підійшли ближче — аж то білка б'ється в капкані.
Діти нахилилися над нею.
— Не бійся, білочко,- сказала Маруліца,— мій брат визволить тебе, і ти знову будеш стрибати, як і раніше.
— Справді? — зраділа білка.
— Авжеж,— мовив Ламброс
Він розімкнув капкан і визволив білку. Вона стрибнула на дерево.
— Дякую! — крикнула дітям.— Я цього ніколи не забуду!
Пройшли вони ще трохи і опинилися в пралісі, що не мав кінця-краю. Діти почали рубати сухі гілки. Але коли зібралися додому — побачили, що їхні сліди прикидав сніг. Ламброс і Маруліца злякалися.Як же їм іти назад?
Стали вони ходити сюди-туди, шукаючи якоїсь стежки, але чим більше ходили, тим більше заплутувались у хащі.
Раптом діти побачили хатину і попрямували до неї. Вони мріяли хоч трохи погрітися.
Заходять – а там баба вечерю варить.
— Здрастуйте, бабусю,- сказав Ламброс. – Дозвольте погрітися у вас.
— Сідайте і скуштуйте моєї юшки. Сідайте! – весело мовила баба.
То була відьма. Вона одразу зметикувала, що треба робити.
Діти, повечерявши, задрімали біля вогню. А відьма взяла й позамикала їх у дерев'яні клітки, а сама пішла спати.
Прокинулися бідолахи та й ну просити:
— Бабусю, випустіть нас, ми повинні принести додому дров і натопити хату, бо наш батько дуже хворий! Відпустіть нас додому!
Відьма підійшла до клітки Ламброса і засміялася:
— Звідси ви ніколи й нікуди не вийдете! Вигодую вас, а потім засмажу в печі.
І насипала їм по тарілці смачної юшки, а сама пішла з дому.
— Ой, які ми нещасні! — мовив Ламброс.— В таку халепу вскочили!
— Спробуй виламати дерев'яний прут,- каже Маруліца,— а потім і мене визволиш.
Хоч як силкувався Ламброс, нічого зробити не міг.
— Дуже міцна клітка,— зітхнув він.
Плакали діти, ридали, та що з того! Виголодалися й почали їсти юшку.
Аж тут з'явилося горобеня.
— Не їжте цієї юшки! — мовило воно.— Вам не можна гладшати.
Послухалися діти горобеняти. А відьма, побачивши повні тарілки, насипала ще по тарілці.
— Ану з'їжте мені все! – наказала вона.— А то буде вам непереливки!
Перелякалися Ламброс і Маруліна, виїли по дві тарілки юшки.
А відьма, рада-радісінька, пішла собі спати.
Вранці вона налила велику миску юшки та й каже:
— Нехай тільки до мого приходу не з'їсте!
І пішла з дому.
Діти знову почали плакати. Аж тут з'явилася білка.
— Ламбросе, Маруліцо! – пропищала вона, — Де ви?
— Білочка! — здивувалися діти.— Як ти тут опинилась?
— Почула про ваше горе і прийшла.
Білка почала гризти дерев'яні прути клітки, у якій сидів Ламброс. Скоро вона визволила його.
— Визволяй і мене! — радісно крикнуло Маруліца.— Ми втечемо звідси!
— Ні,— каже Ламброс,— якщо ми втечемо і залишимо відьму, вона те саме може зробити і з іншими дітьми. Спочатку треба П провчити.
— А як? — спитала Маруліца.
— Не знаю. Треба подумати. Дякуємо тобі,— мовив він до білки,— а тепер тікай звідси, щоб відьма тебе не застала.
Білка зникла, а Ламброс зайшов знов у клітку і приставив дерев'яні прути так, аби не видно було, що вони перекушені.
Та незабаром прийшла до них друга баба.
— Моя двоюрідна сестра вдома? — спитала дітей.
— Ні, але має скоро прийти.
— Я не можу її чекати. Коли вона прийде, скажіть, що я принесла їй меду. Сестра буде дуже рада, вона понад усе на світі любить мед.
І пішла.
Ламброс сховав мед під ліжко, а потім затопив піч. Накидав туди дров, і піч стала, як розпечене залізо.
Почувши, що повертається відьма, хлопець закрив піч заслінкою й повернувся в клітку.
— Як ся маєте, любі мої? — переступивши поріг, спитала вона й зайшлася злим сміхом,— виїли юшку?
— Виїли, відповів Ламброс,— бачите, миска порожня. Недавно заходила ваша сестра і принесла меду.
— Мед? — закричала відьма. – Де він?
— У піч поставила, — відповів Ламброс.
Відьма підбігла до печі, а Ламброс, вибравшись із клітки, навшпиньках покрався за нею слідом. І тільки та відкрила заслінку, щоб узяти мед, Ламброс штовх її в піч! Ще й закрив заслінкою.
Відьми як і не було: згоріла дотла.
Звільнив Ламброс із клітки сестричку та й каже:
— Ходімо додому! Батько й мати, мабуть, уже не знають, що й думати. Відьми немає!
Вийшли вони коли бачать, щось накрите лежить у дворі.
— Що там? спитав Ламброс.
— Відкрий, подивимося.
Відкрили а там повно золота. Діти набрали золота, скільки могли допести, і пішли додому. Сніг уже давно перестав. Вони знайшли дорогу й незабаром добралися додому.
Як же зраділи батько й мати! Вони вже й не думали, що побачать своїх діточок живими.
Ламброс розповів батькам, як вони перехитрили відьму, а потім виклав золото на стіл. Батьки дивувалися з розуму своїх дітей. І більше злиднів вони не знали.
| 
