Мішок волоцюги
Арабська народна казка
Повертаючись із далеких доріг, забрів надвечір до Дамаска втомлений та голодний волоцюга. Він ніс драний мішок із лахміттям, не вартим і ламаного шага. «Залишу-но я,— думає заброда,— ці злидні в когось із крамарів. А сам подивлюся, де що погано лежить».
Заходить у першу-ліпшу крамницю та й каже, кланяючись до самої землі:
— Чи не сховали б ви, господарю, оцей мішок на яку часину, а то руки зомліли? Сьогодні неодмінно ж заберу!
— Та хіба ж я перечу?— відповів таким самим лагідним тоном крамар.— Для добрих людей завжди у мене знайдеться місце.
Пішов заволока нишпорити чужим містом, та наче крізь землю провалився. Минає день, минає другий. Минає й місяць. Ніхто не приходить забирати мішок.
Занепокоївся власник крамниці. Чи не спіткало яке лихо добру людину? «Гляну лишень,— думає він,— у той мішок! Може, там щось таке, що ще й зіпсується».
Боїться займати чуже, але де ж дінешся,— розв'язав. Коли зирк, а там самісінький мотлох, і на споді шматок кременю та клубок ниток з голкою. Сплюнув крамар бридливо й звелів слугам викинути дрантя якомога далі:
— Певно, чари залишив мені у спадок огидний старець! Бр-рр!
Чи то й справді був заворожений мішок, чи так збіглося, але не минуло й чверті години, як з'явився волоцюга. Став на порозі та й каже:
— Ласкавий пане, даруйте за клопіт, але я прийшов забрати своє добро, що залишив у вас.
Та так улесливо й чемно добирає слова, наче здогадується, що тут баришем пахне. Бо хто тримав би у себе так довго чужого мішка з дрантям?
— Оте лахміття ти добром називаєш?— обурився господар.— Викинув я його, щоб і не смерділо тут! Чого ж ти не забрав того добра вчасно, як обіцяв?
— Ой лишенько! Та це ж грабунок серед білого дня!— заволав приблуда і побіг до судді.
А суддя, як на гріх, був людина нечесна, та ще й великий крутій. З крамарем чогось-то ворогував, мав на нього добрячий зуб. Ну а тут така нагода випадає звести давні рахунки!
— І що ж було в тому мішку?— запитав суддя, підохочуючи волоцюгу до брехні.
А той сів, підібгавши під себе ноги, та й почав:
— Був там великий круг сиру, чотири чималі коржі, морквяна халва, смажена індичка, котлети, фарширована гуска та різні ласощі!
— І оце все?— здивувався суддя.
— Та ні, не все!— зовсім знахабнів волоцюга.— Були там і розкішні європейські товари, були й м'які єменські перини, були там служниці-рабині, була й моя наречена, були сторожові леви, горлаті шакали, спритні мавпи та жар-птиці...
Язик брехуна почав заплітатися, але вловивши в погляді судді щире заохочення, він застрочив далі:
— Був там ще індійський удав. Були сливи й хромові чоботи, шовкова чалма і барвиста тюбетейка, була смачна осетрина і кинджал, оздоблений діамантами.
Утомившись від власної брехні, нахаба став на коліна й заблагав:
— Справедливий, непідкупний пане, накажи розсудити нас, як велить закон! Нехай поверне захланний крамар усе моє добро.
— Не побивайся!—заспокоїв суддя.— Я буду до тебе справедливий.
Почувши таке запевнення, шахрай розпалився ще дужче.
— Був іще в моєму мішку кравець, були турецькі хустки та розмальовані серветки, і перський килим, і переносна грубка із сторожем.
Захланні шахраєві очі налилися кров'ю, а з рота пирскала слина. Називаючи все, що хотілося б йому мати, він уже уявляв себе власником такого багатства. Тому ще з більшим завзяттям заходився перелічувати, що було в мішку:
— Що й казати, втрата моя велика! Було там ще й козенятко, і ягнятко, й сокіл, і горобець, і всяке інше птаство...
— І це все?—дивувався суддя.
— Що ви, ласкавий пане! Це тільки невеличка частина. Ще були в моєму мішку огірки, гарбуз, кучер, столяр з пилкою... Були щурі й царська корона з діамантами, палац із терасою, були хлопці й дівчата. Був сад із городом, солодкі гранати, корови... Був кремінь та клубок ниток з голкою.
Вислухав його суддя, та й не знає, як бути. Надто багато вмістилося в тім мішку! Не вистачить крамареві всього майна, щоб розрахуватися з волоцюгою. Вперше за довгі роки прокинувся в серці судді якийсь жаль до сусіда. Тому й звелів він: або повернути потерпілому мішок з його добром, або заплатити сто червінців. Ще й застеріг крамаря:
— Не сердься на мене, бо ж сам знаєш: усе поміститься в мішку волоцюги, для всього знайдеться там місце!
| 
