Про золоту рись
Польська народна казка
Якось поїхав король на полювання і зловив зо¬лоту рись.
Повернувшись додому, замкнув її в окремому покої, а ключ віддав дружині, нака¬завши, щоб ніхто туди не заглядав. Потім порозсилав гінців до інших королів, щоб їхали дивитися, якого він звіра зловив. Коли ж так склалося, що він сам мусив кудись виїхати. А був у того короля один син.
От батько тільки виїхав з дому, хлопець нишком витяг ключ у матері з кишені та й відчинив кімнату, де була замкнута рись. Звір вискочив та й утік до лісу.
Повертається король, а далі й запрошені гості почали з'їжджатися. Король узяв ключа, відчиняє кімнату, а рисі немає.
Розгнівався король страшенно. Жінці за те, що дала комусь ключа від тієї кімнати, наказав збиратись, сідати в карету і їхати геть із замку.
Вона як почула таке, зомліла. Тоді підходить до короля син і каже:
— Любий батьку, мама тут нічого не винна; все це я зробив. Пішов подивитись на рись, відімкнув двері, а вона й утекла. А батько йому:
— То вся кара впаде на тебе! Хлопець давай проситися:
— Батьку, не чини мені лиха, а тільки дай мені карету, кучера і пару коней. Поїду я в світи і вже ніколи більш сюди не повернуся. Сподобалося таке синове прохання чужим королям, що зібралися в замку, і вони стали просити:
— Справедливо осудив себе хлопець, то дайте йому, що просить, та й нехай собі їде в світи. От виїхала карета, хлопець сів у неї, а король наказав кучерові, щоб той вивіз сина в далекі краї, заборонивши повертатися і привозити хлопця додому. Так вони й виїхали.
Їдуть-їдуть, аж заїхали в таке місце, що там самі гори та долини, а села ніде й близько не видно. Коні від спеки потомилися, аж ледве дихали; та й королевича з кучером спрага змагала, а тут води ніде ні росиночки.
Аж ось надибали криницю, а коло неї відро, тільки без журавля. Взяли вони віжки від карети, прив'язали відро та й опустили в криницю,— коли ж віжки не дістають до води. Познімали пояси й доточили віжки,— ні, таки ще коротко.
Стали вони радитися між собою, кому з них лізти в криницю. Кучер і каже:
— Лізь ти! — Якби я поліз, то ти б мене не витяг,— каже королевич.
— Та лізь, витягну.
От королевич спустився на мотузці, набрав відро, тоді друге, третє...
Коні так хотіли пити, що випили по шестеро відер, і кучер випив трохи не ціле відро. А як напився досхочу, то й каже:
— Тепер сиди тут, у цій криниці, а я поїхав! Хлопець у плач і просить:
— Витягни мене! Як хочеш, то їдь собі сам, тільки витягни мене! А кучер йому:
— Як заприсягнешся, що даси мені своє вбрання, а сам візьмеш моє і будеш кучером, а я королевичем, то витягну тебе. Та пообіцяй, що нікому про це не розкажеш.
— Добре, тільки будеш ти королевичем доти, поки я не стану з мертвого живим.
Кучер витягнув його, одягнувся в королівське вбрання, сів у карету; а королевич одягнувся в кучерову вдяганку, сів на передку, взяв віжки, вйокнув на коней, і поїхали.
Довго їхали, аж ось спинилися біля палацу якогось короля. Кучер вийшов з карети й подався до панських покоїв, а королевич заїхав під стайню, випріг коней і дав їм оброку.
А в того короля була вродлива донька. Побачила вона королевича, що тепер був за кучера, і припав він їй до серця більше, аніж його пан. Колишній же кучер так сподобав королівну, що схотілось йому з нею одружитися.
От він гостює собі вже довгенько, та боїться тільки, щоб королевич його не викрив. А далі надумав якось позбутися хлопця.
Королівна ж собі знай бігає до стайні, бо дуже їй кортіло поговори¬ти з тим хлопцем, хоч він їй сказав, що з мужицького роду. От кучер дізнався про те та якось і каже королеві. — Найясніший пане, мій кучер може зробити так, що в коней будуть гриви золоті, хвости золоті і золоті копита. Король зрадів:
— О, то це добре! Покликали королевича й випустили дванадцятеро таких коней, що ще ніколи на волі не гуляли. Король і загадує, та так грізно:
— Бери батога і йди за цими огирями! Та дивись мені, щоб увечері пригнав їх із золотими хвостами, золотими гривами й золотими копитами. Королевич став проситися, аж плаче:
— Як же я таке зроблю?
— Іди й зроби, що наказую, бо як не зробиш, то смерть тобі. Іде королевич за тими огирями й плаче ревними слізьми.
Ще він і не оглянувся, а їх мов вітром здуло, не знати, де ділися. Прийшов королевич до бору — за кіньми ані сліду; сів він під кущем та й журиться.
Дивиться, аж до нього біжить рись — та, що він колись випустив, і каже:
— Здоров був, мій королевичу!
— А, доброго здоров'я, золота рись! Бачиш, яке лихо маю через тебе: мушу до вечора дванадцять огирів пригнати із золотими гривами, золотими хвостами й золо¬тими копитами. Не знаю, що мені й робити.
— Ну, не журися! Сиди тут і чекай, надвечір я прийду до тебе. Надійшов вечір, от біжить золота рись.
— Добривечір, королевичу!
— Добривечір, золота рись!
Тут рись як свисне — й стали збігатися огирі. Дмухнула рись на кожного з них — і гриви, хвости й копита стали золоті. А далі й каже королевичу:
— Сідай на котрогось із них, тоді решта підуть за тобою.
Сів королевич на одного коня і їде; ще до замку далеко було, як углядів його король і вибіг, щоб побачити, чи справді в коней золоті гриви, хвости й копита.
Дивиться, аж так і сяє кругом від щирого золота. А кучер теж дивився на все те з вікна палацу і дуже стривожився, побачивши тих коней. На ранок він знов пішов до короля та й каже:
— Найясніший володарю, тут є такі три воли, що ще ніколи не були на волі. Мій візник каже, що зробить їх золотими.
Король наказав випустити волів, а ті з великим риком-ревом помчали до лісу. Знову покликали хлопця:
— Бери батога та йди за отими волами! Увечері приведеш їх золотими, а ні — смерть тобі!
Королевич рад не рад—іде. Зайшов у бір, а тут волів ані сліду. Сів він під кущем та й плаче. Врешті заснув з горя. Коли знов вибігає золота рись і гукає до хлопця:
— Добридень, королевичу!
— Добридень, золота рись! Бачиш, знов маю таке лихо через тебе.
— Ну, я добре те знаю, але не журися! Сиди тут і чекай, а я прийду до тебе надвечір.
От королевич сів і чекає. Надходить вечір, біжить золота рись.
— Добривечір, королевичу!
— Добривечір, золота рись!
Свиснула рись, і позбігались усі воли. Дмухнула на них, і враз вони зробилися геть золоті. А далі й каже хлопцеві:
— Бери одного за налигача, тоді решта самі підуть за тобою. Боюсь я тільки, що це не кінець твоїй біді. Але ти мене порятував од смерті, то й я тобі допоможу. На ось оцей перстень: як потреш його об свою одежу, одразу матимеш усе, що забажаєш. Добре його сховай, щоб не згубився і щоб ніхто в тебе його не вкрав!
Королевич подякував рисі, розпрощався з нею й загнав волів до обори, а там враз стало так видно, наче величезний вогонь спалахнув.
Збіглися всі з палацу та й дивуються, тільки один переодягнутий кучер аж кулаки гризе з люті та перелякався, що лишенько! От він і надумався:
«Треба королевича звести зі світу, бо лихо мені буде». На ранок знов до короля:
— Кажуть, тут є така в'язниця, що як туди когось посадять, то його враз гадюки з'їдять. Мій кучер нахвалявся, що йому того не страшно. Як би пересвідчитися, чи це правда?
Король послухався кучера і наказав замкнути королевича до тієї в'язниці-льоху.
Королевич аж руки заломив з переляку, та, на щастя, згадав про той перстень, що рись йому дала, і тоді сміливо пішов у льох.
Королівні зовсім не хотілося виходити заміж за віз¬ника, що вдавав із себе королевича. Хотіла вона за того хлопця, що сидів у в'язниці, бо покохала його і дуже жаліла, й гірко за ним сумувала.
От прийшла якось вона до короля та й каже:
— Тату, ходім до тієї в'язниці та подивимось, чи живий ще кучер.
— От яка ти нерозумна,— каже їй король,— там з нього вже й кісточок не зосталось.
Королівна ж не повірила й пішла сама. Стала під дверима, коли чує — там щось грає. Відсунула камінь від дверей, дивиться, а там королевич сидить собі за столом, гадюк ні сліду, а коло нього слуги так і бігають та приносять йому всякі наїдки й напої.
Королівна відчинила двері, зайшла в льох і пробула там кілька днів, а тоді повернулася додому. Одразу й до короля, а той її питає:
— Де це ти була так довго?
— Ой, приїхала ж тітка, я сіла з нею в карету та й поїхала до неї. А оце повернулася і дуже мені хотілося б, щоб ти зробив таку ласку — трохи погуляв зі мною.
Король згодився, і пішли вони гуляти. Коли дочка й звернула на дорогу, що до в'язниці вела, та й каже, мов сама собі:
— Той візник, мабуть, уже вийшов із в'язниці: Королеві цікаво стало, що ж там справді. Підійшов він до льоху, відсунув камінь, прислухався — аж чує музику. Він і зійшов у льох з дочкою.
Було там усього досхочу, вони наїлися і напилися, а тоді забрали королевича та й повели до палацу. Кучер побачив королевича та аж оторопів із страху. А хлопець підійшов до нього й каже:
— Був ти королевичем, поки я з мертвого не став живим. Як бачиш, я живий, і тепер край твоєму лукавству, знов буду я королевичем!
А далі пішов до короля та й розказав йому, як усе було.
Кучера ж тоді прогнали, а королевич одружився з королівною. І я на тому весіллі був і пиво пив, по бороді текло, а в роті не було.
| 
