Про звіздаря Асфура-«Горобця» та його дружину «Сарану»
Арабська народна казка
Жили собі жінка й чоловік. Бідували неймовірно, бо чоловік нічого не робив. Якось сказала йому жінка:
— Берись за яке-небудь діло, аби було нам що їсти!
— Що ж я робитиму? — запитав він.
— Купи чотки, трохи черепашок та й сідай біля дверей мечеті ворожити!
Купив чотки чоловік, трохи черепашок і сів біля мечеті. Якось цариця, проїжджаючи мимо, сказала своїй рабині:
— Піди та дізнайся у звіздаря Асфура, хто в мене народиться: хлопчик чи дівчинка?
— Хлопчик або дівчинка,— відповів Асфур.
Але рабиня зрозуміла його по-своєму і сказала:
— Мовив Асфур, що народиш ти і хлопчика, і дівчинку.
— Йди-но та спитай його, чи родитиму я на верхньому поверсі чи на нижньому? — звеліла цариця.
— На верхньому, або на нижньому,— відповів Асфур.
Його слова рабиня зрозуміла по-своєму і переказала цариці:
— Він сказав, що ні на верхньому, ні на нижньому.
Перелякалася цариця, перестала виходити з дому. Через деякий час відчула, що пора їй родити. Саме тоді вона була на нижньому поверсі. «Піднімусь я краще нагору»,— вирішила вона. І почала підніматися, але дійшла лише до половини. Далі не змогла йти, і тут, між першим і другим поверхами, народила хлопчика й дівчинку. Отже, народила вона їх ні внизу, ні нагорі. Одужавши, цариця послала Асфурові подарунок через рабиню і звеліла:
— Перекажи йому, що його слова справдились. Народила я хлопчика й дівчинку. Народила ні внизу, ні нагорі.
Пішла рабиня до звіздаря Асфура й каже йому:
— Прийми цей подарунок від цариці. Ти сказав їй: народиш хлопчика і дівчинку — народила вона хлопчика і дівчинку. Сказав ти їй: розродишся ні нагорі, ні внизу — розродилась вона ні нагорі, ні внизу.
Пішов Асфур до своєї жінки та й каже:
— Побачила мене цариця і спитала: «Кого я приведу на світ?» Я відповів їй: «Або хлопчика, або дівчинку». Послала вона спитати мене також, де вона розродиться: внизу чи нагорі? Я відповів, що ні внизу, ні нагорі. Рабиня подумала, що я сказав, буцімто цариця народить і хлопчика, і дівчинку і що розродиться ні внизу, ні нагорі. Так і сталось. Отже, надалі, якщо у царя щось трапиться, то посилатимуть по мене. А якщо я не зумію передбачити, то станеться так, що мені відрубають голову.
— Не бійся, чоловіче мій. Те, що виручило тебе першого разу, виручить і вдруге,— заспокоїла його жінка.
Якось обікрали царську скарбницю. Заходився цар викликати ворожбитів та чарівників, аби відгадали, де ділися скарби. Але ніхто не спромігся на це. Почав цар виписувати гроші з інших країн, тому що викрадено було геть усі скарби і скарбниця залишилася порожня.
Якось сиділа цариця з царем і мовила:
— Царю, я оце згадала про одного чоловіка на ім'я Асфур. Якось я проходила коло мечеті і звеліла рабині запитати Асфура, кого я народжу: хлопчика чи дівчинку. «Народить вона і хлопчика й дівчинку»,— сказав він. Народила я справді хлопчика й дівчинку. А ще рабиня питала Асфура, де я розроджусь, унизу чи нагорі. Він відповів, що ні внизу, ні нагорі. І сталося так, як він сказав.
— Добре,— мовив султан,— пошлемо по нього.
Доручив він цю справу рабині, звелівши:
— Перекажи звіздареві Асфуру, щоб явився до мене на розмову.
Пішла рабиня і сказала:
— Асфуре, султан наказав, щоб ти прийшов до нього на розмову.
— Що йому потрібно від мене? — злякався Асфур.
І тут-таки поскаржився дружині:
— Султан послав по мене! Що ж робити? Якщо не зумію відгадати того, що він хоче, мені відрубають голову!
— Не бійся, чоловіче мій,— порадила жінка.— Покладись на Бога. Він тебе виручить.
Пішов Асфур до султана й сказав йому:
— Бажаю тобі щастя, володарю мій!
— Бажаю й тобі того самого! — відповів султан.
— Що тобі потрібно від мене? — запитав Асфур.
— Чув я, що ти звіздар. Доручаю тобі дізнатися, де поділися мої скарби. Якщо не вгадаєш, відрубаю тобі голову.
— Володарю мій, дай мені сорок днів і посади в окремій кімнаті, щоб я зміг усе відгадати,— попросив Асфур.
— Добре,— погодився султан. І звелів слугам: — Відведіть його в окрему кімнату!
Насипав там Асфур трохи піску, трохи черепашок і вдає, ніби ворожить. А тоді, немов згадавши щось, вийшов до султана й попросив:
— Дай мені сорок горошин і горщик.
А султан слугам:
— Дайте йому все, що він просить!
Слуги виконали султанів наказ. А Асфур вирішив кидати щодня по одній горошині в горщик і таким чином рахувати дні. Коли настав вечір, узяв він горошину і вкинув у горщик, мовивши сам до себе:
— Ось і перший із сорока!
Він мав на увазі, що вже минув один із сорока днів.
А злодії саме надумали підгледіти, що там робить звіздар. Перший злодій якраз видерся на підвіконня кімнати й почув Асфурові слова. Прожогом зіскочив він з підвіконня й мовив своїм тридцяти дев'ятьом поплічникам:
— Ступив я ногою на підвіконня і чую, як Асфур говорить: «Ось і перший із сорока!»
Не повірили йому. Тоді другий злодій каже:
— Завтра вночі піду я та й подивлюся.
Настав другий вечір. Опустив звіздар горошину в горщик і сказав:
— А це другий із сорока!
Почувши це, другий злодій пішов і переказав почуте товаришам.
— Це правда,— підтвердив він,— Асфур так і сказав: «Другий із сорока».
Не повірили і цьому, аж поки кожний із них почув Асфурів лік на власні вуха.
Коли минув тридцять дев'ятий день, злодії вирішили:
— Ходімо до Асфура та признаймося, що це ми вкрали султанські скарби. І покажемо, де їх заховано, а йому дамо мішок грошей, щоб нас не виказав.
Так і зробили. Пішли до звіздаря в тридцять дев'яту ніч і постукали у вікно.
— Хто там? — спитав Асфур.
— Ми ті сорок злодіїв, що обікрали султанську скарбницю. Візьми ось цей мішок грошей собі, тільки не кажи султанові, що це ми обікрали його. А зараз ходімо з нами. Покажемо тобі, де заховано скарби.
— О, нещасні,— сказав Асфур,— хіба я й без вас не знаю!? Добре, що ви самі призналися, а то післязавтра султан повісив би вас.
А злодії благають його:
— Ради Бога, не кажи тільки, що це ми обікрали скарбницю, та ходи-но мерщій, і ми покажемо, де закопано скарби!
Асфур і далі вдавав, ніби він уже все знає.
— Навіщо? Я й так знаю!
— Все-таки краще ми покажемо,— наполягали злодії.— Так певніше.
— Гаразд,— погодився Асфур.
— Підеш у султанський сад,— казали злодії.— Посеред саду росте айвове дерево. Хай під ним копають п'ять ліктів завширки і п'ять завглибшки — отам лежать скарби.
— Добре,— байдуже промовив Асфур, а подумки зрадів, що дізнався, де закопано скарби.
На сороковий день султан постукав у двері й спитав Асфура:
— Ну як, дізнався, де мої скарби?
— Так, володарю мій, але дозволь мені трохи поспати, бо досі я й повік не склепив через цю роботу.
— Спи,— дозволив султан, а за дві години прийшов удруге й спитав:
— Асфуре, а де все-таки скарби?
— Візьміть копачів і йдіть за мною в сад,— сказав Асфур.
У саду він показав копачам:
— Копайте отут під айвою п'ять ліктів завширки і п'ять завглибшки.
Скарби невдовзі були викопані.
— Як ти гадаєш, хто викрав їх? — спитав султан. Асфур здивовано відповів:
— Мій володарю, злодіїв аж сорок душ! Важко їх усіх переловити!
Краса у розумі. Арабські казки у записах Агатангела Кримського.
— Добре,— мовив султан.— Що нам з них, коли скарби знайшлися?
І звелів скарбникові:
— Дай звіздареві Асфуру стільки грошей, скільки він захоче!
Взявши гроші, Асфур пішов додому і знову почав нарікати :
— І цього разу я викрутився, але що робитиму надалі? Як скоїться, боронь Боже, щось у султана, він неодмінно пошле по мене. Як бути? Я ж не вмію ворожити по-справжньому!
— Не побивайся, чоловіче,— заспокоювала його дружина.— Що виручало тебе досі, те й надалі виручить.
Минуло чимало часу. Сидить якось султан у халаті з широкими рукавами, коли це де не візьметься сарана й шусть в рукав! А слідом за нею — горобець. Прикрив їх султан рукою і звелів слугам:
— А йдіть-но та приведіть мені звіздаря Асфура! Пішли вони й кажуть Асфурові:
— Звелів султан, щоб ти йшов до нього на розмову!
Прийшов Асфур до султана, привітався:
— Щасливого дня тобі, володарю мій!
— Хай і твій день буде щасливий та благословенний! — мовив султан.— Але ти повинен відгадати: що в моїм рукаві?
Тут, шановний слухачу, я нагадаю, що ім'я звіздаревої дружини було Жраде, тобто «сарана», а самого звіздаря — Асфур, тобто «горобець». Маючи на увазі себе та свою жінку, Асфур сказав:
— Володарю мій, якби не сарана, не піймався б і горобець.
— От молодець! — вигукнув султан.— Нагородити звіздаря Асфура!
Пішов Асфур до дружини, віддав їй гроші і сказав:
— Он як ти мене зв'язала з царем, але наступного разу я прикинусь божевільним.
Минуло не багато й не мало часу. Якось пішов султан до лазні. Назирці за ним пішов і звіздар Асфур. Скинув свій одяг ніби щоб і собі попаритись. А тоді звалив султана на спину, схопив за ноги й поволік голого на вулицю. Ледве встиг зробити це, коли впала стеля лазні. Відхекавшись, цар спитав Асфура:
— Як ти дізнався, що я в лазні?
— Володарю мій,— сказав звіздар.— Я відчув своїм нутром, що стеля ось-ось обвалиться в лазні. Схопив тебе за ноги й витяг надвір.
— Якої винагороди хочеш за те, що врятував мене від смерті? — запитав султан.
— Не хочу нічого, тільки звільни мене від ворожіння! — заблагав Асфур.
І звелів султан, щоб не ворожив Асфур більш ніколи.
Прийшов Асфур додому, розповів дружині про все, що сталося, і почали вони жити в щасті й радощах. Хай ощасливить Бог життя усіх, хто це слухав!
| 
