Скляна гора
Польська народна казка
Жила собі жінка, й було в неї господарство та троє синів. Два мудрі, а третій, Бартко, дурнуватий.
А ще мала вона три луки, де росла буйна трава, а з тої трави виходило прехороше сіно.
Якось і каже вона своїм дітям:
— Синочки, а йдіть-но на луку та викосіть траву, треба зібрати сіно, поки стоїть гарна погода.
От і пішли сини на косовицю. Скосили одну луку, другу, а далі й кажуть:
— Давайте візьмемось та скосимо ще й третю.
Ідуть на третю луку, а там трави як не було, вся випасена.
Повертаються хлопці додому, мати й питає, чи скосили всі три луки.
— Дві скосили,— кажуть сини.
— Чому ж не скосили третьої?—допитується мати,
— Бо там уже хтось випас траву.
— Ну, коли так, то будете стерегти луку, щоб ніхто нам трави не випасав.
— Як треба, то стерегтимемо,— відповіли сини.
Через якийсь час вибрався найстарший син сторожувати. Трава на луці велика, буйна; сховався він за кущами й чекає. Сидів, сидів, а як надійшла північ, заснув і спав до першої години ночі. Прокинувся, дивиться, а трава витоптана, випасена. Тепер йому вже нічого було робити, то він і прийшов додому. Мати й питає:
— Ну, як там? Є трава?
— Ех, знову хтось уночі випас.
Та ось підросла трава, й на ніч пішов стерегти другий син. Коли стало звертати на північ, він заснув у кущах, а прокинувся, то трави вже не було. Повернувся він додому, мати й питає:
— Є трава?
— Ні, немає, хтось випас.
На третю ніч пішов стерегти луку дурнуватий Бартко. Узяв буханець хліба, горщик масла і три грудки сиру, щоб мати що цілий тиждень їсти. Настав вечір, посутеніло, а хлопець не спить, сидить і стереже луку.
Опівночі зі старого, товстого дуба, що там ріс, вибігло на луку троє коней і почали спасати траву.
Бартко вискочив із засідки та й ну їх ловити. Аж тут стали коні прегарними дівчатами і так заговорили до нього:
— Не руш нас, ми зачаровані королівни. А як визволиш нас, то сам станеш королем.
Хлопець приніс їжу, що взяв із собою, й дав дівчатам. Відтоді став він носити їм до дуба їсти.
От якось приніс він хліба й сиру, а дівчата розказали йому таке:
— Король, наш батько, незабаром розішле листи по всій країні й повістить у них, що той, хто виїде на скляну гору, візьме собі за дружину нашу найменшу сестрицю, котра живе на тій скляній горі.
Приходь сюди до нас, ми дамо тобі королівські шати й коня; одягнешся й виїдеш на гору, куди ніхто інший не добереться. Та тільки пам'ятай: нікому й слова про це не кажи, навіть рідній матері.
Так і сталось. Розіслав король листи і запросив усіх королів, королевичів і панів до свого палацу. Хто виїде на ту скляну гору, той візьме королівську дочку за дружину.
Два розумні брати й собі надумали їхати. Взяли найкращих коней, грошей і вирушили в дорогу; дурний став просити матір, щоб пустила і його з ними.
— От дурненький, що ж би ти там робив? Поїдеш, а тебе ще до в'язниці посадять!—каже йому мати. А він таки все просить і каже, що не хоче грошей, а тільки хлібинку, сиру й трохи масла.
От мати дала йому той харч, а він забрав усе та й пішов до дуба на луці, до тих дівчат.
Тут одна враз перекинулась конем, а дві інші одягли його в королівські шати, і став хлопець такий гарний, що й король чи королевич не міг з ним зрівнятись. Тоді й кажуть дівчата:
— Як виїдеш на гору, то не віддавай коня слузі, а тільки задля чемності звели йому принести склянку води й шматок хліба. Та не будь там більше години! Як мине година, пам'ятай, що тобі треба сісти на коня і вертатись до нас. Наша найменша сестра не відпускатиме тебе, то ти їй скажи, що мусиш подивитись, як там кінь.
Під горою стояло багато людей, і бачили вони, як швидко Бартко виїхав аж на вершину.
Всі дивувалися, хто б то міг бути, той прегарний королевич. А він подивився на годинник, а тоді й пішов до палацу. Королівна так йому зраділа, почала з ним любо розмовляти, хоча досі ні до кого й слова не хотіла мовити.
От королевич звелів подати коневі шматок хліба і склянку води. Не оглянулись, як минула година.
Тут Бартко й каже, що мусить подивитись до коня. Вийшов, сів на нього і гайда з гори, бо вже саме була пора.
Тим часом король наказав замкнути браму і схопити його, щоб дізнатися, хто він такий. Та кінь перестрибнув через браму, потім скочив через воду та й подався на луку, до дуба. Там знов став дівчиною.
Бартко віддав багате вбрання й повернувся додому, до матері.
От приїздять брати та й розказують матері, як там було і що бачили під скляною горою. А дурний на те:
— Еге, дуже багато ви там бачили! Королевич повернувся до всіх спиною, як їхав, он як!
Хотіли вони його побити, але мати заступилася:
— Дайте йому спокій, ще будете над дурнем розправу чинити.
Не багато минуло часу, король і вдруге розіслав листи, і вдруге мали з'їжджатися різні гості.
Знов їдуть обидва брати; а Бартко й собі хоче їхати, просить матір, щоб пустила.
— Ой, а тобі туди чого? Сиди краще дома та берися до роботи, а то тільки день змарнуєш!—каже мати. Але він не одступався, то вона й пустила.
Взяв Бартко те саме, що й першого разу, та й пішов до дуба. Перекинулася конем тепер друга дівчина, а інші убрали його ще краще, ніж першого разу. І знов кажуть йому:
— Тепер тобі можна бути не довше як дві години. Накажи дати коневі хліба два шматки і дві склянки води. А мине дві години, то вертайся; королівна не пускатиме тебе, то ти скажи їй, що мусиш іти до коня.
От сів він на коня та й виїхав на скляну гору. Королівна знову його радо привітала, та коли минуло дві години, сказав він їй, що мусить іти до коня, й пішов.
Король тим часом поставив довкола гори військо й наказав замкнути браму.
Але все дарма, кінь перескочив варту, потім браму й полетів до дуба. А там знову став дівчиною.
Дурень віддав пишне вбрання й пішов додому.
От повернулись і старші брати додому й почали розповідати матері про все, що бачили. А Бартко знов не втерпів:
— Е, багато ви там бачили! Може, їхав догори ногами, а вниз головою?!
Хотіли брати його набити, та мати заступилася:
— А, що там вам з дурнем сперечатися!
От розіслав король листи втретє, востаннє. Знову мають з'їхатись гості.
Двоє братів і собі вирядилися в дорогу, а дурень, впросивши матір, щоб пустила і його, пішов на луку, до дуба.
Тепер третя дівчина перекинулась конем, а ті дві вдягли його гарно і дали таку пораду:
— Коли виїдеш на гору, накажи дати коневі хліба три шматки і три склянки води. Будь за цим разом у нашої сестри три години, а тоді вертай до нас. Якщо зробиш так, то визволиш нас із цієї біди.
Бартко сів на коня й виїхав на скляну гору. Побув у королівни три години й каже:
— Треба мені подивитися, що там мій кінь. А вона його не пускає, дуже просить, щоб зостався; та він не послухав, вийшов, сів на коня та й подавсь на луку.
Тим часом король оточив гору великим військом—і зловили Бартка.
Тоді парубок і признався, що він саме той, хто визволить королівських дочок, зачарованих у коней, що зараз їде по них до дуба і просить, щоб усі гості його зачекали. Король погодився.
От приїжджає Бартко на луку, коли дві дівчини вже так гарно вбрані чекають його, а третя, та, що перекинулась конем для нього, тільки струснула з себе шкуру й теж стала вродливою дівчиною.
Одразу десь узялась карета, вони всі сіли в неї. А за ними їхало аж п'ять возів, повних коштовностей, що дарували Барткові ті троє дівчат.
Коли вже були недалеко від замку, Бартко витягнув червону короговку, таку гарну, що аж сяє, і весело нею махнув.
Як приїхали до замку, він пішов до короля та й каже:
— Ось тобі, королю, твої дочки, я їх визволив!
— Ну добре,— одказує йому король,— візьми тепер собі одну з них за дружину.
А дівчата й кажуть, що йому призначена наймолодша сестра, та, що на скляній горі живе.
Тут справили Барткові весілля з королівною, і відтоді ніхто вже не казав, що він дурний.
Жив він довго й щасливо, допомагав матері й братам.
| 
