Андрій Миколайович Лівицький

     Народився Андрій Миколайович 9 квітня 1879 р. в Липляві Золотоноського повіту на Полтавщині у старій козацькій родині. Закінчив Колегію ім.Павла Галагана в Києві, згодом -  юридичний факультет Київського університету. Працював адвокатом і мировим суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші.

     Зі студентських років брав участь в українському національному русі, очолював студентську громаду в Києві. В 1901 р. став активним членом Революційної Української Партії (РУП) та головою відділу РУПу в Лубнах. У 1905 р. був заарештований царською жандармерією і засуджений як головний обвинувачений у справі "Лубенської Республіки" і "Громадської Самооборони". В 1905 - 1920 р.р. Андрій Лівицький - один із передових членів Української Соціял-Демократичної Революційної Партії. Після революції 1917 р. став членом Центрального Комітету Селянської Спілки і Центральної Ради, а також губернським комісаром на Полтавщині. В 1918 р. увійшов до українського Національного Союзу. За часів Директорії брав активну участь в організації Трудового Конгресу. З 3 квітня 1919 р. Андрій Лівицький - міністр юстиції й заступник голови Уряду, а від серпня 1919 р. - керівник міністерства закордонних справ. У жовтні 1919 р., як голова Дипломатичної місії в Польщі, він виїхав до Варшави. 22 квітня 1920 р. Андрій Лівицький підписав союзний договір з Польщею - Варшавський договір. Після трагічного закінчення другого Зимового Походу наприкінці 1921 р. він відстояв тезу продовження діяльності Уряду УНР в екзилі. Як голова Уряду, в 1921 р. та у 1922 - 1926 роках разом з Симоном Петлюрою керував у Варшаві дипломатичною діяльністю УНР. Після вбивства С. Петлюри в травні 1926 р. в Парижі, Андрій Лівицький став його наступником як Заступник Голови Директорії, Головний Отаман Військ УНР. Відтоді він очолював Державний Центр УНР і керував українською державною політикою.

    З моменту початку Другої світової війни Андрій Лівицький жив у Варшаві, конфінований німцями. Після закінчення війни в травні 1945 р. він активізував діяльність Уряду УНР в екзилі, доповнивши його запрошенням представників із Західної та Великої України. У 1946 р. А. Лівицький доручив Ісаакові Мазепі дбати про консолідацію політичних партій і організацій, що привело до створення Української Національної Ради в 1948 р.

    Помер Андрій Лівицький 17 січня 1954 р. в Карлсруе (Німеччина),  похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені; згодом його перепоховали на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

     Андрій Миколайович - батько президента УНР в екзилі Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької-Холодної.