Алчевська Христина Олексіївна
(16.03.1882 — 27.10.1931) — поетеса, перекладачка, педагог.

    Народилася в м. Харків в сім’ї промисловця. Батько її — Олексій Кирилович — громадський діяч, людина передових поглядів — брав участь в українських просвітницьких гуртках; мати — Христина Данилівна — була відомою діячкою народної освіти, організатором просвітницької праці серед селянства і робітників. Атмосфера, в якій зростала майбутня поетеса, інтерес і любов її рідних до народного слова, обрядів, звичаїв виховали в ній естетичні смаки, визначили подальший шлях у житті.

Писати дівчинка почала з ранніх літ. У 10-річному віці разом зі шкільними подругами видавала дитячий рукописний журнал «Товариш», у якому впродовж 1892—1894 рр. уміщала і свої вірші та оповідання. Як і вся передова молодь того часу, Христя захоплювалась творами української, російської, інших слов’янських та західноєвропейських літератур. Завдяки сімейній бібліотеці була обізнана з критичними та філософськими працями В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова, Л. Фейєрбаха.

Середню освіту Х. Алчевська здобула в 1-й Харківській гімназії. Після смерті батька родину утримував брат Христини — відомий співак Іван Алчевський. Завдяки його матеріальній допомозі дівчина пройшла педагогічну підготовку на вищих педагогічних курсах у Франції, в Сорбонні (1902). Тут вона захопилась історією визвольної боротьби французького народу, вивчала архівні документи Паризької комуни.

Незабутнім для молодої Алчевської стало особисте знайомство з українськими письменниками: М. Коцюбинським, Лесею Українкою, В. Стефаником, М. Старицьким на урочистому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903).

З 1905 р. Христина Олексіївна працювала викладачем української та французької мов у середніх і вищих навчальних закладах Харкова. Тоді ж написала ряд художніх творів, спочатку російською, потім українською мовами, в яких відбилися настрої та сподівання демократичної інтелігенції, засуджувалися соціальна нерівність й національний гніт. Її першу збірку «Туга за сонцем» (1907) позитивно оцінив І. Франко, зауваживши водночас щодо ідейної нечіткості, декларативності деяких віршів.

Літературний шлях письменниці не завжди був рівним. Не раз вона надміру захоплювалася модерністськими течіями. Проте щира любов до народу, шанобливе ставлення до його героїчного минулого, прагнення прислужитися боротьбі за краще майбутнє завжди були провідними у культурно-громадській діяльності й літературній творчості X. Алчевської. У творчості поетеси чимраз голосніше звучали життєствердні мотиви, відчувалося щире прагнення служити народові, батьківщині. Її вірші друкувалися майже в усіх тогочасних українських періодичних виданнях: «Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник» та ін.

Події 1905—1907 рр. стали для Христини Олексіївни поштовхом для створення поезій, пройнятих громадянським пафосом, виразно публіцистичних за стилем. Піднесено привітавши революцію, письменниця згодом тяжко переживала наступ реакції. Тривога і смуток, роздуми про майбутнє оволоділи нею. Кращі вірші цього періоду — «Воля», «Угорі яро сяють зорі», «Хвиля» та інші — своєрідне звернення до народу, який уособлюється в «людському морі», а його боротьба уявляється як змагання хвиль з ніччю, як грандіозна буря. У них — надія на духовне розкріпачення людини, на щасливе майбутнє рідного краю.

Підсумком багаторічних пошуків свого місця в ідейній боротьбі, високих злетів духу та гірких розчарувань стали наступні збірки Христі Алчевської «Сонце з-за хмар» (1910) і «Пісні життя» (1911). Інтимні ноти в них поєднуються із закличними, громадянськими, до пейзажної лірики вривається відгомін соціальних потрясінь, а суспільні мотиви часто оповиті теплою задушевністю.

У вірші «До сонця» поетеса висловлює палку надію на пробудження народних мас. Відмовляючи у довірі «керманичам», які зав’язли у «міщанстві, сварках і підлотах», Х. Алчевська закликає тих, «в кому мужицька кров», очолити майбутню визвольну боротьбу трудящих. Від усіляких життєвих розчарувань вона приходить до усвідомлення необхідності бути разом із народом.
 

У 1912 р. з’явилася велика збірка ліричних поезій «Вишневий цвіт», а в 1914 р. вийшли друком «Пісні серця і просторів», які тематично доповнюють попередні видання. Лірична гама тут стає ширшою, різноманітнішою; від зажурливих роздумів над сучасним життям і долею країни поетеса дедалі частіше переходить до мажорних гімнів на честь народу-велетня, його незборимих революційних сил. В основі алегоричності — вже не споглядальні враження й переживання, а цілком реальна дійсність з її соціальними контрастами та суперечностями. У вірші «До В. В. (Вас повести в мій рай) «поетеса звертається до мрійників-ідеалістів. Їй хочеться збудити палку віру в те, що реальне щастя ніколи не прийде само собою, бо народжується воно у жорстокій боротьбі й щоденно „змагається з горем безмежним“. Образ сонця у творчості X. Алчевської — символ жаданої волі, щасливого майбутнього, злету творчої думки.
Поетеса уважно придивлялася до суспільно-політичного життя в країні, намагалася розібратись в його суперечностях.

Імперіалістична війна 1914 р. вкрай загострила класове протистояння в країні. Царизм намагався отруїти шовіністичним чадом свідомість народу, послабивши цим самим фронт революційно-визвольної боротьби. Спостереження, враження і переживання цих років Христина Алчевська відобразила у поетичних творах, що склали збірки «Сльози» (1915), «Встань, сонце!» і «Мандрівець» (обидві — 1916). Пройняті глибоким ліризмом, водночас сповнені трагізму, вони мають багато спільного з антивоєнними творами О. Кобилянської, Н. Кобринської, М. Черемшини та ін. Поряд із пацифістськими мотивами в них лунає протест проти імперіалістичної війни, показується, скільки лиха завдала вона народним масам.

У перші пожовтневі роки X. О. Алчевська пережила особисту трагедію — смерть матері й братів. Деякий час вона майже нічого не писала і лише в середині 1920-х років знову повернулася до творчої діяльності. Однією з найпомітніших в її письменницькому доробку є драматична поема «Луїза Мішель» (1926, видана 1930). Нею письменниця започаткувала розробку історико-революційної тематики. Свій твір про паризьку комунарку вона будує виключно на достовірному життєвому матеріалі, з багатьма реальними персонажами.

У 1927 р., познайомившись з Анрі Барбюсом, Христина Алчевська почала вивчати його твори про Першу світову війну. Під їхнім впливом вона створила драматичну поему про героїчний подвиг 26 бакинських комісарів «Загибель юнака» (1931) (з присвятою А. Барбюсу).

В її творчому доробку літературно-критичні статті, роботи, присвячені творчості Т. Шевченка, українських і російських демократичних письменників XIX — початку XX ст. («З поля двох письменств», «Майстри слова», «Пам’яті Шевченка», «Дух велетня», «Селянська дитина — Василь Стефаник»).

Х. Алчевська була талановитою перекладачкою, здебільшого з російської та французької мов. Далеко не все зі створеного нею опубліковано, переважна більшість перекладів залишилась у рукописах. Особливу цінність серед них мають у перекладі російською мовою: збірка «З галицької і нашої літератури» (1915), ліричні вірші та поема «Мойсей» І. Франка; українською мовою: вірші О. Пушкіна, К. Рилєєва (уривок з поеми «Войнаровський»), І. Нікітіна, О. Толстого, Я. Полонського, М. Огарьова. Переклади Христиною Алчевською романів В. Гюго «Бюґ Жарґаль» (1928), «93 рік» (1929), «Трудівники моря» (1931), віршів Вольтера, П. Корнеля — важливий крок у прилученні нашого народу до скарбниці світової літератури. Французькою мовою письменниця переклала вірші Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини.

Христина Алчевська невтомно втілювала все нові й нові задуми до останніх днів життя, друкувалася у харківських газетах і журналах, була членом Українського товариства драматургів і композиторів, готувала двотомне видання творів, яке після її смерті з різних причин не побачило світ. Вона залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.

Найкращою частиною свого літературного доробку Христина Олексіївна Алчевська, безсумнівно, заслужила на те, щоб наш читач якомога більше дізнався про неї.

ПОСИЛАННЯ:
Енциклопедія сучасної України. — К., 2001. т. I. — С.402—403.