П'єр Огюстен Карон де Бомарше

французький драматург і публіцист епохи Просвітництва.

Народився 24 січня 1732 р. в Парижі в сім'ї годинникаря. Всього у П'єра Огюстена було 10 братіві сестер. З 13 років П'єр Огюстен став вчитися на годинникаря у батьковій майстерні, тому що саме йому передбачалося заповідати сімейна справа. 

Хлопчик встиг отримати тільки початкову шкільну освіту, причому зухилом в ветеринарію, а зовсім не в літературу. Кілька років майбутній спадкоємець працював у майстерні, ведучи досить вільний спосіб життя. 

Марнославство старого Карона було цілком задоволено: син став кращим часових справ майстром у всьому Парижі. Він продовжив і сімейну традицію винахідництва, придумав в 21 рік, як удосконалити часовий механізм. Але його винахід присвоїв королівський годинникар лепота. 

Послідувало гучне розгляд, в якому Бомарше прославився дотепними памфлетами. Завдяки скандалу він був помічений при дворі, і його призначають королівським годинникарем. Проте юнакові довелося витратити чимало сил, щоб домогтися від Академії наук свідоцтва на свої авторські права. 

Дуже скоро гарний, спритний, впевнена в собі і обдарований юнак зумів так зачарувати принцес і королеву, що вони стали брати в нього уроки гри на арфі (П'єр Огюстен прекрасно грав на арфі, флейті і віолі) і доручати йому пристрій домашніх концертів у Версалі. Чи не кидаючи ремесла, П'єр Огюстен досить вдало використовував свій вплив при дворі, щоб зав'язати вигідні знайомства і швидко накопичити цілком пристойний стан. 

У 1756 році у віці 24 років він вигідно одружився на багатій закоханої в нього вдови - власниці маєтку під назвою Бомарше. П'єр Огюстен придбав дворянське звання. Але шлюб виявився нещасливим, і подружжя незабаром стали жити окремо. Через десять місяців після весілля дружина Бомарше раптово померла. Після цього почалося довге, руйний для Бомарше судовий розгляд між ним і його тещею, яка ще за життя доньки заперечувала право зятя вступити у володіння станом дружини. Під час цього гучного процесу і народився слух, ніби смерть дружини Бормаше і її чоловіка настала від отрути. Ця чутка трималася дуже наполегливо, її повторювали і 10 років тому, коли у Бомарше померла друга дружина. З спроб захистити Бомарше особливо відомим стало зронене в одному з листів Вольтера судження, ніби "для отруйника Бомарше був дуже смішний". 

Після процесу годинникар Карон залишив за собою дворянське ім'я де Бомарше, за допомогою якого він сподівався зміцнити свої позиції при дворі. Однак у очах придворних він був тільки ремісником-вискочкою із сумнівною репутацією. 

Бомарше користувався прихильністю принцес, королеви, мадам Помпадур і навіть її чоловіка. Людовік XV не може відмовити собі в задоволенні послухати іноді «веселуна Бомарше». Дофін (принц) із здивуванням помічав, що у всій державі є, мабуть, тільки одна людина, яка не боїться сказати йому правди в очі. Саме через його впливу на членів королівської сім'ї, Бомарше зацікавився один з найбагатших людей Франції, фінансист і засновник Військової школи Парі-Дюверне. Ця дружба виявилася корисною обом. Завдяки Парі-Дюверне, якому Бомарше допоміг отримати підтримку короля, годинникарю вдалося купити два дорогі престижні посади, що зазвичай надає аристократам - королівського секретаря і доглядача королівських мисливських угідь. Він також придбав багатий будинок і виїзд, зробив за дорученням Парі-Дюверне подорож до Іспанії, де перейнявся любов'ю до цієї країни і вже тоді задумав використовувати іспанські мотиви у своїх творах. 

Після повернення в Париж Бомарше загорівся бажанням складати і з властивим йому запалом взявся за театральні п'єси. Перші драматургічні твори Бомарше пов'язані з театральною реформою Дідро. Дідро і автори, послідували його заклику (у тому числі і Бомарше), засуджували класицистичну трагедію за її надмірні перебільшення, що виходять за межі реальності, за гігантизм пристрастей, злочинів, пороків, страждань. Написана в жанрі слізливої міщанської драми "Ежені, або Нещасна доброчесність" («Євгенія») була явним наслідуванням Дідро, і її зустріли прохолодно. У 1770-му р. Бомарше поставив другу п'єсу "Двоє друзів", але з тим же успіхом. Не в "зворушливою" драмі судилося Бомарше знайти своє справжнє місце. За вдачею своєю він скоріше схильний був сміятися, ніж проливати сльози. В атмосфері лукавою жарти, дотепною словесної перепалки, у веселому і радісному царстві сміху він почував себе вільніше. Це його стихія. Тут він володар. 

Невдалий дебют і великі грошові витрати на постановки не збентежили Бомарше, який до цього часу знову вигідно одружився - знову на красивій багатій вдові. Але тут життя Бомарше вступає в смугу тяжких нещасть. У 1770 р. в пологах помирає дружина, а через два роки і син. Помер і близький друг - Парі-Дюверне, заповідав своєму спадкоємцеві, графу Лаблашу, виплатити Бомарше значний борг. Повертати його граф не побажав, а опротестував в суді рахунку та боргові розписки. При цьому він звинуватив Бомарше в тому, що той підробив їх і обманом домігся вигідної для себе розписки вмираючого старого - фінансиста, якому нібито сам залишався повинен дуже багато. 

Спочатку суд став на бік Бомарше, але Лаблаш звернувся у вищу судову інстанцію - до парламенту, де справа потрапила до судді Гезману. В цей час Бомарше готував постановку своїй комедії "Севільський цирульник", яку Театр комедії повинен був зіграти на відкритті масленично карнавалу в лютому 1773 року. Але напередодні прем'єри Бомарше був арештований поліцією черезза сварки з одним знатним грубіяном й привезено до в'язниці. "Цирульник" був тут же заборонений. Бомарше ж, просидівши у в'язниці місяць, домігся, нарешті, дозволу відвідати суддю Гезмана, але той наполегливо ухилявся від зустрічі. 

Тим часом Бомарше дають знати, що йому слід побачитися спочатку з дружиноюсудді на предмет вручення хабара. Та й справді двічі приймає від Бомарше - гроші і годинник з діамантами, але аудієнції у Гезмана він так і не отримує. Гезман ж за великий хабар від Лаблаша доповів в палаті справу таким чином, що Бомарше був визнаний винним. 

Лаблаш домігся, щоб майно Бомарше, все ще перебував під арештом, описали. Руйнування було неминучим. 
Але як тільки двері в'язниці нарешті відкрилися, Бомарше зрадив всю історію з хабарами найширшої розголосу. Гезман подає до суду за наклеп, його підтримують магістрат, газети і навіть один романіст. У Бомарше маса ворогів і немає навіть адвоката. Зате є нещадна зброя - дотепне, слово, що народжує сміх, який і зробив громадську думку його союзником у боротьбі за гідність і чесне ім'я. 

В 1773 — 1774 рр. опублікував «Мемуари» — гнівну сатиру на бюрократичний паризький парламент (судовий орган), за що його було притягнуто до відповідальності. Бомарше організував комерційну компанію, що постачала американцям, які боролися за незалежність від Англії, зброю й спорядження. Як драматург Бомарше почав свою діяльність, створивши «міщанські драми» «Євгенія» (1767) та «Двоє друзів» (1770). У передмові до «Євгенії» він критикує класицизм і пропонує зробити театр виразником інтересів народу. Написані в обстановці революційного піднесення у Франції, сповнені гостро соціального змісту, драматичні твори Бомарше «Севільський цирульник» (1775) і особливо «Весілля Фігаро» (1784) поклали початок у французькій літературі новому жанру — політичній комедії. Щоб поставити на сцені «Весілля Фігаро», Бомарше довелося кілька років боротися з королівською владою. За цими п'єсами Моцарт і Россіні створили славнозвісні опери. Остання п'єса трилогії Бомарше «Злочинна мати» (1792), написана після революції, своїм ідейно-художнім значенням набагато слабша від двох попередніх.

Революція внесла в біографію Бомарше черговий штрих: посланий революційним урядом до Голландії, він виконав ряд доручень, але потім був кинутий до в'язниці. Вийшовши на свободу, став агентом Комітету Громадського Порятунку і піддавався переслідуванням як емігрант. Майно його конфіскували, сім'я була заарештована. У 1796 йому дозволили повернутися у Францію. Помер Бомарше в Парижі 18 травня 1799.

«Севільський цирульник» і особливо «Весілля Фігаро» йшли на сцені багатьох українських театрів (перша постановка — в театрі ім. І. Франка, 1920).